Внутрішня політика

Експертна дискусія до 3-ї річниці Мінських домовленостей: «Конфлікт на Донбасі у 2018 році: заморозити не можна врегулювати»

12 лютого 2015 року в Мінську був погоджений пакет домовленостей щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, який увійшов у публічний дискурс під назвою Мінськ-2. Через п'ять днів Мінські домовленості були затверджені Резолюцією Ради Безпеки ООН 2202. Погоджений керівниками держав «нормандської четвірки» комплекс заходів з урегулювання конфлікту знизив його інтенсивність, однак не дав змоги зрушити процес урегулювання з мертвої точки. Сьогодні, в третю річницю Мінських домовленостей, Міжнародний центр перспективних досліджень провів експертну дискусію "Конфлікт на Донбасі у 2018 році: заморозити не можна врегулювати". Зокрема Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД зауважив, що слабкість держави провокуватиме конфлікти, подібні існуючому на Донбасі, в майбутньому, тож вирішити їх можна лише тоді, коли Україна буде сильною. "Доки ми не перетворимось на сильну, не у військовому сенсі, а на ефективну державу, доки ми не перетворимось на державу демократичну -  не за назвою, а за змістом, - врегулювати конфлікт на Донбасі буде дуже важко. Важко буде попередити інші конфлікти такого плану, слабкість держави провокуватиме подібні конфлікти в майбутньому", - додав експерт.  Крім того, треба сформулювати довгострокове бачення того, як розвиватиметься конфлікт на сході України, і розробити план реалізації обох альтернативних варіантів - реінтеграції територій чи продовження замороженого конфлікту. "Має відбуватись робота зі скептиками і "спойлерами", які є у будь-якому процесі управління конфлікту. Скептики - це ті, хто скептично ставиться до перспектив врегулювання, а "спойлери" - це ті актори всередині держави, які беруть участь у конфлікті чи є сторонами конфлікту, які не зацікавлені у його розв'язанні. Вони завжди є. І вони мають бути в контексті управління конфліктом маргіналізовані", - зазначив Капітоненко. В свою чергу, екс-депутат Держдуми РФ Ілля Пономарьов переконаний, що конфлікт на Донбасі не перетвориться на заморожений. "З приводу замороженого конфлікту - якщо ми подивимось на велику статистику різноманітних військових конфліктів у світі, то ми побачимо, що практично жодної передумови для того, щоб війна на сході України перетворилась на заморожений конфлікт - у нас немає. Немає етнічної різниці між окупованою територією і рештою України, немає релігійної різниці, немає мовної різниці, немає нічого того, що б відділяло цю територію від іншої території країни, крім фактору зовнішнього впливу", - сказав Пономарьов. Екс-депутат Держдуми наголосив також, що ситуація в так званих ДНР/ЛНР нестабільна, бойовики уже давно думають про власне виживання. "Ідейних людей там практично всіх перестріляли... В цьому сенсі можливостей повернути цю територію (окупований Донбас - ред.) зараз достатньо багато. Ніхто її утримувати довготерміново не буде. І це ще один фактор того, що я абсолютно переконаний - цей конфлікт замороженим не буде", - додав Пономарьов. Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука вважає, що зараз в Україні для подальшого розвитку взагалі  необхідне встановлення диктатури. "Я розумію, що моя провокативна теза буде цілком сприйнята не всіма, однак щодо демократії: те, що ми маємо зараз в державі, я назвати демократією не можу, навіть слабкою. І єдиний шлях, який я бачу можливим, - це навпаки, диктатура заради демократії в подальшому. На жаль, те болото, яке зараз існує в Україні, це і є та слабка держава, про яку вже багато хто казав сьогодні, тільки не називав речі своїми іменами", - заявив Тука. Також заступник голови МТОТ зауважив, що Кремль постійно і наполегливо спонукає Україну до так званого "прямого діалогу" з бойовиками на Донбасі для вирішення конфлікту на сході України. "До прямого діалогу нас постійно і наполегливо спонукає Кремль. Я можу запевнити, що в держустановах ніяких ідей про так званий "прямий діалог" я не чув", - зазначив Тука. Натомість, Надзвичайний і Повноважний Посол України, перший заступник міністра закордонних справ 1998-2001, 2003-2004 рр. Олександр Чалий наголосив, що ключовою повинна бути не армія, а дипломатія. "Я категорично проти, коли дехто з кореспондентів чи вчених каже, що конфлікт на Донбасі - це результат 25-річної роботи. Ні, хлопці, поки ми відповідали за зовнішню політику, все було нормально. Тому що ми керувались здоровим глуздом  і законами геополітики. І в цьому контексті мене не влаштовує, що сьогодні всі сподіваються тільки на силовий компонент, на армію. Для такої країни як Україна, яка не є великою державою за визначенням, ключовою повинна бути не армія, а дипломатія", - заявив він.  Також  Чалий зазначив, що наразі в Україні реалізовується найгірша стратегія з усіх можливих сценаріїв врегулювання конфлікту на Донбасі. "Найгірша стратегія - це та, яку ми реалізовуємо з 2014 року - ні війни, ні миру. Одне кажемо, друге робимо, третє обіцяємо. Ця стратегія хибна для України, тому що кожен день на лінії розподілу вбивають наших людей. Кожен день вбивають людей і з тої сторони - і це поглиблює наші розбіжності", - додав він.

ЗМI про МЦПД

Тиск на свободу слова та ЗМІ є неприпустимим

Тиск чи навіть прямі атаки на свободу ЗМІ, свободу слова і журналістської діяльності, які спостерігаються в нашій країні останнім часом, є абсолютно недопустимими і мають отримати жорстку оцінку і відсіч з боку українського суспільства та міжнародної спільноти. Прикриття цього тиску нібито “інтересами національної безпеки”, необхідністю їх перевірок чи “турботою про дотримання ЗМІ законодавства” є спробами виправдати справжню мету  даної кампанії – взяти під контроль медіа, залякати журналістів,  створити  “комфортні” умови з огляду на наближення президентських та парламентських виборів. Свобода слова – це невід’ємне право вільно висловлювати свої думки. Вона є однією з найважливіших громадянських свобод і охоплює, в першу чергу, свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода преси і медіа). Це право закріплене у низці міжнародних та українських документів, серед яких Загальна декларація прав людини (ст. 19), Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод (ст. 10), Конституція України (ст. 34) тощо. Повага до фундаментальних прав і свобод людини є основою сталого та вільного розвитку будь-якої демократичної держави. Ніхто і за жодних виправдань не має права на них посягати. Цензура, самоцензура, насилля щодо ЗМІ і журналістів, темники, тиск з допомогою контрольованих структур є категорично неприйнятними, свідчать про порушення демократії та посилення авторитарних тенденцій. Мовчанка чи недостатня реакція на атаки на ЗМІ і журналістів сьогодні лише заохочуватимуть до таких дій завтра. 

Зовнішня політика

Заява Верховної Ради і стратегічне партнерство з Польщею

Слова спікера Верховної Ради Україні про майбутнє балто-чорноморської дуги, сказані одразу після прийняття парламентом заяви-реакції на польський закон про інститут національної пам’яті, звучали або як знущання, або як повне нерозуміння тих викликів та виборів, перед якими сьогодні стоїть Україна. Справа давно вже перестала стосуватися розбору історичних деталей польсько-українських відносин. Сьогодні мова йде про вибір парадигм подальшого розвитку, як України, так і всієї Східної Європи. І тільки українські депутати, схоже, думають, що вести розмови про євроінтеграцію під акомпанемент розігрування національної карти та псування відносин із західними сусідами – це цілком нормально. Можна скільки завгодно шукати того, хто почав першим. В даному випадку це не має жодного значення. Що нас мало б турбувати – і не сьогодні, а кілька років тому, коли ми вирішили активно будувати власну національну ідентичність на засадах етносимволізму – так це наслідки таких виборів для сусідів. Їх неважко було передбачити, достатньо поверхово ознайомитись із історією регіону останніх двох століть. Очевидно ж було, що будуть зачеплені всі проблемні мовно-історичні складові відносин із сусідами. Що далі це створить попит на національну риторику вже всередині цих держав. І що така риторика спонукатиме політиків до перегляду своєї позиції щодо України. Але ми про це не думали, займались, здавалося б простими і хорошими речами – відновлювали історичну справедливість, забуваючи, що вона в кожного своя. Поляки прийняли свій закон зовсім в інших умовах ніж ті, в яких ми на нього відповідаємо. Вони – члени ЄС та НАТО, їм не потрібно доводити свою європейськість. Не потрібна їм і українська допомога. Для них ухил маятнику в бік національної риторики – не більше ніж кон’юнктурне явище, хоча навіть у жорстких рамках європейської демократії воно здатне призвести до зниження рівня демократичності. Ми – країна, в якій вже вісім років триває т.зв. «гібридний режим», який стосується ніяк не гібридної війни, але відсутності демократії – ризикуємо втратити надто багато з точки зору як внутрішніх, так і зовнішніх перспектив. Подібними кроками парламент – свідомо чи ні – створює середовище, більш сприятливе для концентрації влади, ефекту «танців навколо прапору» - коротше, всього того, за що ми так емоційно та обґрунтовано критикуємо режим в Росії. Прийнята Верховною Радою заява певною мірою відображає не тільки відсутність розуміння довгострокових наслідків, але й відірваність уявлень про поточний справ у нашій зовнішній політиці від реалій. Фразу про те, що «…розпалювання конфліктів між традиційно дружніми українським і польським народами лежить в інтересах спільних ворогів нашої державності і суверенітету…» можна собі уявити у творі школяра-хорошиста, але не в офіційному документі, який сам собою, без всякої участі спільних ворогів, створює підстави для кризи у відносинах між народами, яких незрозуміло для чого тут же названо «традиційно дружніми». Чи не для більш глибокого дослідження обставин такої дружби й створено інститути національної пам’яті в обох державах? Можна тоді ще дослідити й традиційно дружні відносини періоду національно-визвольної війни українського народу, попутно й там знайшовши руку Кремля. Простими, недалекими та відверто неточними характеристиками парламент, незрозуміло для чого, зводить проблему до гасел та порожньої риторики, час якої давно минув. Мантри про Україну, яка рятує весь світ, включно із Польщею, від російської агресії, більше не сприймаються всерйоз ніким, крім окремих депутатів. Посилаючись в документі на «дух стратегічного партнерства між Україною та Польщею», потрібно усвідомлювати, де це партнерство присутнє, а де присутні лише наші фантазії. «Стратегічне партнерство», яким ми звикли прикривати провали зовнішньої політики на двосторонньому рівні, - це не раз і назавжди зафіксований стан речей. Зміст партнерства, навіть якщо його назвати «стратегічним», мінливий. Воно, як раз, і визначається в моменти, схожі на сьогоднішній. Хороших наслідків від популістської ініціативи парламенту, загнаного перед виборами у глухий кут, годі чекати. Можливо, комусь голос «за» допоможе залишитися депутатом, але Україна розплатиться за такий крок подальшим послабленням підтримки з боку Польщі. Варіантів такого послаблення – безліч. Ми залежимо від позиції Польщі в ключових для національної безпеки питаннях – зближенні з НАТО, поглибленні відносин з ЄС, збереженні режиму антиросійських санкцій. В нас майже немає важелів впливу на польську позицію; і сьогодні ми зробили все, щоб підсилити антиукраїнські настрої у польському суспільстві. Розмови про європейську інтеграцію України після цього теж виглядатимуть або як знущання, або як повне нерозуміння міжнародно-політичних реалій.                      Микола Капітоненко, асоційований експерт МЦПД