Саміт у Гельсінкі: уроки для України

Українці не чекали добрих новин від зустрічі американського та російського президентів у Гельсінкі. Вибір історичного для європейської безпеки місця мав сигналізувати про серйозність намірів, але цей саміт виявився найменш змістовним із усіх зустрічей лідерів США та Росії/СРСР у столиці Фінляндії. Він став першим із 2010 року, коли відбулося знамените спільне поїдання гамбургерів Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим у ресторані Ray’s Hell Burger. Тоді за результатами зустрічі теж говорили про Іран та Північну Корею, визнавали розходження в оцінках подій у Грузії – за два роки до того відбулася російсько-грузинська війна, в результаті якої на частині території Грузії були утворені маріонеткові утворення Абхазія та Південна Осетія – та збирались розвивати економічні зв’язки. Для Обами це була частина його стратегії перезавантаження відносин із Росією та залучення її до міжнародних справ. Однак у 2010 році, окрім гамбургерів, були переговори про вступ Росії до СОТ, незадовго до саміту було підписано угоду про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а незабаром після мав відбутися саміт тоді ще Великої вісімки у Гантсвілі в Канаді. У Гельсінкі не було ані гамбургерів, ані змістового порядку денного. Можливо, це не так і погано. «Великої угоди» за рахунок України не відбулося. Визнання американським президентом анексії Криму також. Не було навіть натяків на щось подібне. Це – цілком очікуваний результат. Крим в якості точки відліку кризи світового порядку та її наочне втілення надто цінний для США. Навіть президент Трамп, при всій схильності до прагматизму, розуміє, що пов’язані із Кримом широкі можливості для американської дипломатії на багато років вперед не варті того, щоб обмінювати їх на тактичні домовленості в Сирії або обіцянки щодо нерозповсюдження ядерної зброї, які Кремль все одно не зможе виконати. Червона лінія залишиться там, де була проведена. Спроба Путіна перетягнути президента США на свій бік згадкою про Мінські домовленості теж, схоже, не стала успішною. Всім своїм виглядом і мовчанням Трамп дав зрозуміти, що й тут не збирається полегшувати завдання Москви. Власне кажучи, навряд чи б і зміг, якщо б навіть хотів. Для тиску, що його на думку Путіна може застосувати Білий дім до Києва, немає ані підстав, ані ресурсів. Чи можна по завершенні саміту зробити висновок про те, що Україна нецікава для Білого дому? Трамп не згадав про нас і не засудив російську політику в Україні. З одного боку, картинка саміту із Путіним буда справді важлива для нього і, ймовірно, він не хотів її зіпсувати у власних очах. З іншого, Україна перемістилася значно нижче у списку пріоритетів американської адміністрації вже достатньо давно, і в цьому лише наша відповідальність. В нас немає ані успіхів у реформуванні країни, ані позитивного й зрозумілого порядку денного відносин зі США. На самих проханнях про допомогу неможливо побудувати стратегію двосторонніх відносин. Чим для США має бути цікава проблемна недемократична й бідна країна поруч із Росією – відповіді на це питання ми не надали. А питання Сирії та ядерного нерозповсюдження – вони майже вічні. Не варто недооцінювати той ефект від саміту, на який напевно розраховували в Кремлі задовго до нього: кінець ізоляції Москви. Росія може перебувати поза межами Великої сімки або ПАРЄ, але географія контактів Путіна переконливо свідчить про те, що вона залишається державою, із якою рахуються та хочуть тримати діалог відкритим. Попит на специфічні російські ресурси та послуги зростає у часи міжнародної нестабільності, а сьогодні – саме такі часи. Американсько-російський саміт  сигналізує про готовність слухати Росію, нехай і не погоджуючись із нею. Нам варто оцінити довгостроковий вплив цієї тенденції і, можливо, переглянути власні зовнішньополітичні підходи, в яких ставка на різного роду каральні заходи щодо Росії з боку третіх держав виглядає зависокою. Варто пам’ятати і про інший урок саміту. Відсутність «великої угоди» за наш рахунок не означає зникнення всіх інших ризиків. Діалог із великими державами дає змогу Кремлю просувати власний порядок денний на рівні, значно глибшому за той, на якому це робить Україна. Наша поразка виглядатиме не як чергова редакція пакту Молотова-Ріббентропа, а, швидше, як формування навколо нас умов, в яких не буде іншого вибору, ніж повернутися до сфери впливу Москви. Робота російської дипломатії, судячи із усього кропітка та енергійна, спрямована саме на формування таких умов. А саміт Путін-Трамп може стати одним із важливих кроків на цьому шляху. Микола Капітоненко МЦПД  ...

Перемоги і зради саміту НАТО в Брюсселі

Цьогорічний саміт НАТО засвідчив дві речі. По-перше, Альянс залишається найбільш надійним міжнародним інститутом, хоча, скоріше всупереч, ніж завдяки подіям саміту, що щойно завершився у Брюсселі. По-друге, політика України щодо НАТО в динамічних умовах сучасного світу має бути чимось набагато більш тонким і складним, ніж набір добрих побажань і красивих гасел. Президент США, від якого очікували різноманітних сюрпризів – більшою частиною неприємних – дозволив собі на саміті НАТО набагато менше, ніж на інших самітах. Він покритикував Німеччину за співпрацю з Росією, туманно натякнув на можливість односторонніх кроків США та багато говорив про те, що, схоже, він знає з питання НАТО найкраще: незбалансованість витрат. Слова Трампа після саміту про те, що Альянс став сильнішим, можна сприймати як і його заяви про чудові й неймовірні стосунки США з Німеччиною – тобто як видавання бажаного за дійсне. Скоріше, НАТО стала дещо слабшою, але досі залишається найбільш сильним із міжнародних інститутів. Є щось унікальне у міцності Альянсу, що свого часу дозволило йому пережити геополітичні драми кінця «холодної війни», та стати найбільш надійною системою колективної безпеки сучасного світу. Навіть сьогоднішньої всеохоплюючої кризи міжнародної безпеки помноженої на прагматизм американського президента недостатньо для того, щоб перетворити НАТО на історію. Це «щось унікальне» полягає у здатності НАТО створювати переваги для всіх її членів. Схема, задіяна у далекому 1949 році – американські військові гарантії в обмін на геополітичний вплив плюс нерозповсюдження ядерної зброї –  виявилась дієвою і сьогодні. Насамперед тому, що стратегічні пріоритети США залишаються незмінними. Вони, як і раніше, хочуть мати вплив в Європі та максимально уповільнювати розповсюдження ядерної зброї. Європейцям, певна річ, НАТО подобається. Трамп правий: переважно за рахунок США (хоча, звичайно, його цифри про 90% - м’яко кажучи, перебільшення) європейці почувають себе у безпеці. За часів «холодної війни» в такому твердженні було більше сенсу, оскільки загроза з боку СРСР для Європи була реальнішою, ніж будь-яка сьогоднішня, включно із російською. Більше того, завдяки спільному членству в НАТО європейські держави можуть не боятися одна одну. Компліментарність стратегічних інтересів США та Європи – найкраща гарантія збереження НАТО, незалежно від того, які фразеологічні обороти використовує Дональд Трамп. Але в той же час НАТО працює дещо складніше, ніж це здається американському президенту та багатьом студентам-міжнародникам. Основна цінність Альянсу – це не сума військових потенціалів його держав-членів, а надійність гарантій підтримки, що створюються для кожної з них. З цієї точки зору взаємна довіра є важливішою, ніж кілька додаткових відсотків ВНП, витрачених на військові потреби. В цьому ж криється і відповідь про те, чому маленьку Колишню Югославську республіку Македонію запрошують до НАТО, в той час як велику Україну із досвідом ведення війни – ні. Членство України, при високому ризику протистояння із Росією, тягне за собою й високі ризики того, що якась з держав-членів не захоче виконувати вимоги статті 5 Вашингтонського договору, якщо раптом таке протистояння розпочнеться. Це, в свою чергу, майже миттєво зруйнує Альянс. «Навіщо ж ризикувати?» - таке питання поставлять собі в кожній столиці держави-члена НАТО в контексті можливого членства України. Навіть якщо Україна подвоїть власні військові витрати, відповідь на це питання залишиться незмінною. Навряд чи того бажаючи, президент Трамп своєю риторикою – не стільки про те, що європейці мають витрачати більше, скільки про можливість односторонніх кроків США – підриває надійність НАТО, зменшуючи її основний актив. Навіть якщо дієвість статті 5 ніхто з потенційних суперників НАТО не поставить під сумнів, зниження взаємно довіри, якого не уникнути після таких заяв, створює простір для ризикованих рішень та перевірки Альянсу на міцність. Можна у підсумку отримати кілька додаткових мільярдів від європейців на військові  потреби, але чи не буде ціна за це надто високою, якщо обраховуватиметься втраченою надійністю? Приєднання до такої НАТО, з усіма її складними питаннями та дилемами, Україна поставила собі за мету. І саме з цих позицій треба давати оцінку результатам подібних самітів. Чи роблять українські державні діячі повною мірою те, що робити зобов’язані – тобто наближати Україну до членства? Навряд чи. Вступ до НАТО – це не безкінечні розмови про нашу рішучість та незмінність вибору, а довгий перелік конкретних кроків. Ми зробили напередодні саміту один з них – прийняли Закон про національну безпеку України. Він розширив можливості співпраці з НАТО, але про членство України мова не йде. Ще меншою мірою до вступу в НАТО наближають нас формулювання про те, що двері Альянсу залишаються відкритими. Зате точно віддаляють нас від вступу стан справ у самій Україні та безпекове середовище. Брак демократії і великі питання щодо правового характеру держави – надійні запобіжники проти членства в НАТО. Відкритий конфлікт з Росією – це майже гарантія відмови. За таких обставин прогрес у відносинах з НАТО потребує нових критеріїв, окрім поки що недосяжного членства. Потребує він і нових ініціатив з українського боку, і, звичайно, масштабної роботи із реального, а не декларативного, перетворення на державу з європейськими цінностями. Допоки такого перетворення не відбувається, результати будь-яких самітів в подібному форматі, можна буде передбачати, просто згадавши формулювання попередніх. Микола Капітоненко  ...

Вступ України до НАТО означатиме втрату частини території: в чому головна небезпека?

Робочі візити президента України Петра Порошенка на саміт Україна-ЄС та саміт НАТО не принесуть значних дивідендів нашій країні. Про вступ до НАТО і ЄС і мови бути не може. Більш того, вступ до НАТО зараз означав б відмову України від значної частини своєї території. Офіційний Київ може розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Разом з тим, саміт НАТО не має істотного значення і для президента США Дональда Трампа, оскільки для нього ключовою є зустріч зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Безумовно, Європейський Союз сьогодні є стратегічним партнером України в економічному та оборонному планах, але очікувати якихось проривів було б занадто. Сьогодні у офіційного Брюсселя є купа власних проблем, відбуваються дезінтеграційні процеси. Головною проблемою ЄС на сьогодні є збереження єдності в контексті міграційної кризи. Ще одне болюче питання на порядку денному ЄС - Brexit. Очевидно, що Брюссель також турбує питання безпеки, оскільки ми бачимо, що американці не готові брати на себе левову частину фінансування НАТО й утримувати розміщені на європейському континенті сил стримування. Навряд чи європейці готові виходити на той рівень фінансування, якого від них вимагає Дональд Трамп. Президент України закликав звільнити політв'язнів, посилити тиск на РФ, аби та займала більш конструктивну позицію. Однак об'єктивно кажучи, сьогодні в Європейського Союзу немає єдиної позиції, по-перше, щодо того, як тиснути і чи взагалі потрібно тиснути на президента Росії. Відсутні також конкретні механізми, які б вони могли застосувати у відповідь на заклик Петра Порошенка. Варто розраховувати хіба що на певний прогрес в питаннях економіки та кібербезпеки. Можливо, у питанні розширення квот на певні українські товари для європейського ринку. Політичних перспектив в угоді про асоціацію немає - після референдуму в Нідерландах на ній можна ставити крапку. Якщо говорити про саміт НАТО, то він буде іще менш продуктивним, ніж саміт Україна-ЄС, оскільки альянс теж перебуває у непростій ситуації. Це насамперед пов'язано з позицією США щодо необхідності фінансування армії на рівні 2% від ВВП, до чого європейські країни не готові. Якщо навіть Німеччина, найбільша та найсильніша економіка ЄС, заявляє про те, що вона може вийти на цей рівень внесків лише протягом 10 років, то що вже казати про решту держав. НАТО має проблеми також із Туреччиною, оскільки Ердоган заявив, що світ вже не моноцентричний. Це означає, що Туреччина, будучи членом НАТО та союзником США, готова розглядати й інші регіональні союзи і партнерів. Це не може не турбувати альянс. Трамп цілком здатен поставити союзникам ультиматум щодо фінансування, і на цьому саміт у форматі участі США може завершитися. Президент США сьогодні живе більше 16-м липня, тобто зустріччю із російським колегою Путіним, тож ми розуміємо, що зараз питання НАТО для нього менш важливе, ніж порядок денний саміту в Гельсінкі. Що може отримати Україна Будьмо чесні із собою: в найближчі 10-20 років ми не станемо членами НАТО. Всі бесіди про те, що для нас можуть зробити виключення, не мають під собою жодних підстав, надто за сьогоднішньої позиції Угорщини. Вкрай маловірогідно, що члени альянсу ухвалять консенсусне рішення про вступ України за умов війни на Сході, анексії Криму і так далі. По суті, вступ у НАТО може означати для нас відмову від значної частини нашої території. Умовно кажучи, ми відмовляємося від Криму, окупованої частини Донбасу, але супутньо, наприклад, ми повинні будемо також відмовитися від частини території, на які має претензії, скажімо, Румунія. Дуже сумніваюся, що вони не скористаються таким шансом, розуміючи, що ми можемо стати членом альянсу лише тоді, якщо не маємо територіальних претензій від сусідів. Крім того, сумніваюся, що хтось із держав-членів НАТО готовий вступати в пряме протистояння з Росією за необхідності. Разом з тим, орієнтація на стандарти альянсу для розбудови української армії - абсолютно правильний і позитивний крок. Але питання вступу до ЄС і НАТО - це виключно політичні маніпуляції Порошенка, який намагається будувати свою передвиборчу кампанію на подібних лозунгах. Вже не раз говорили про технологію, за якої вибори можна поєднати з референдумом, на якому поставлять питання, умовно кажучи, якщо ти за вступ до ЄС і НАТО, тоді голосуй за Порошенка. Зараз рейтинг президента не найкращий для балотування, точок його зростання дуже мало. Томос, про який так багато говорять, не додасть йому 20%. Як варіант, Порошенко може не висувати свою кандидатуру на пост президента, а потім списати на "попередників", що євроатлантичний рух провалено. Таким чином, він може залишити себе в політичному житті України, йдучи на парламентські вибори. Загалом же великих зрушень від самітів ЄС і НАТО чекати не варто: певні позитивні сигнали можуть бути, але це жодним чином не вирішить питання війни на Сході України, питання анексії Криму, наших відносин із Російською Федерацією й багатьох інших речей, як членство в ЄС чи ПДЧ (План дій щодо членства) в НАТО. А от певні економічні домовленості можуть мати місце....

Вибори-2019: біло-блактиний табір

Після анексії Криму і військового конфлікту на Сході біло-блакитний або умовно “проросійський” електорат зменшився як мінімум на 5 млн потенційних виборців, однак і надалі він становить солідну частину всіх виборців країни – не менше 20-25% виборців. Для політиків, що конкурують за цю виборчу нішу, ключовим викликом на виборах-2019 буде розробка оновленої ідеологічної платформи, консолідація та спроможність організувати та відповідно умотивувати свій електорат  Внутрішні чвари та самозаспокоєння на фоні падіння ретингу влади може зіграти з біло-блакитним табором поганий жарт, лише модернізація своєї ідеології та активніша робота з виборцями може забезпечити успіх на виборах 2019 року . “Опоблок”: пов’язані рейтингом “Опозиційний блок” представляє собою розрізнені групи з окремими центрами впливу. Але в зв’язку з солідною підтримкою в суспільстві (за останніми соцопитуваннями, 8,5%) ці групи тримаються разом, незважаючи на постійні скандали, в рамках однієї політичної сили. “Опоблок” роздирають внутрішні протиріччя. Якщо раніше основний конфлікт був між групами народних депутатів, які представляють головних спонсорів – олігархів Дмитра Фірташа і Ріната Ахметова, то зараз непорозуміння виникло вже всередині групи Фірташа-Льовочкіна. “Віденський в’язень” всерйоз стурбований тим, що Льовочкін, який, можливо, доклав руку до його сьогоднішніх проблем, поступово забирає під свій контроль його активи в Україні. Протиріччя загострилися після невдалої спроби ввійти в “Опозиційний блок” одіозного політика та кума президента Росії Володимира Путіна Віктора Медведчука. Причини провалу цієї ініціативи були різними - токсичність самої особистості Медведчука, небажання пускати до своїх лав сильну особистість, яка звикла все замикати на собі, в тому числі контакти з Москвою, інші причини. У будь-якому обєднання не відбулося, а в самому “Опоблоці” посилились дезінтеграційні процеси. Від нього відкололися окремі політпроекти “За життя!” на чолі з Вадимом Рабіновичем і Євгеном Мураєвим, “Християнські соціалісти” на чолі з Михайлом Добкіним, лави “Опозиційного блоку” покинув давній соратник Медведчука Нестор Шуфрич. Навіть ті, хто залишився в лавах фракції, готують для себе альтернативні майданчики: Партія миру Вадима Новінського, Республіканська партія Юрія Бойко, Індустріальна партія Колеснікова, Українська перспектива О.Вілкула та інші. У передвиборних програмах “опозиціонери” фокусуватимуть увагу на питаннях, які зараз найбільше хвилюють їх виборців: припинити війну на Донбасі, переглянути бюджет в сторону розвитку економіки і соціальної справедливості, скасувати пенсійну реформу, зробити доступними і якісними медицину і освіту, провести податкову реформу, знизивши тиск на платників податків, задати стимули для активізації економіки, створити привабливі умови для інвесторів, забезпечить енергобезпеку країни і тепло в українських будинках, відновити фінансово-економічну стабільність, боротися з корупцією, провести децентралізацію і реформу місцевого самоврядування, а також знизити тарифи. І якщо з передвиборними гаслами позиціонування біло-блакитних політиків більш-менш зрозуміле, то з єдиним кандидатом в президенти чи списком на парламентські вибори ситуація значно складніша. Найвищий рейтинг у Юрія Бойко: згідно з останніми соцопитуваннями, 8,4% – в основному це виборці Сходу, Півдня і Донбасу. Іншим можливим кандидатом може бути Вадим Новинський, якого підтримують Українська православна церква та бізнес партнери, насамперед - Рінат Ахметов. Інший давній соратник Ахметова Борис Колесников, який “завідує” політичними проектами олігарха, навряд чи буде балотуватися, і швидше за все, підтримає Новинського. Колесніков вже реанімував свій “тіньовий” уряд і ймовірно незабаром активніше включиться в політичне життя. Попри помірковано критичну риторику діючої влади аналіз дій “Опоблоку” дає експертам підстави говорити про те, що він системно заграє з Банковою і цим ризикує втратити позицію головних опонентів нинішнього режиму. Крім того, такі загравання та поміркована позиція відкривають широке поле для маневрів для більш радикально налаштованих сил – наприклад, “За життя!” Рабіновича та Мураєва, які можуть відхопити значну частину електорату. Все це разом із внутрішніми конфліктами може відтіснити “Опоблок” з ролі головного опонента діючої влади та погіршити результати на виборчих перегонах. “Партія миру” Вадима Новинського Потенційно сильним гравцем на біло-блакитному електоральному полі буде Вадим Новинський і його рух “Партія миру”. Він може посилити розкол в “Опоблоці”. З огляду на тісні відносини Новинського з Ахметовим, з яким вони залишаються партнерами по бізнесу, його група (Олександр Вілкул, Борис Колесников та інші “ахметівці”) може піти на парламентські вибори окремою колоною. Основні електоральні зусилля “Партія миру” скоріше за все буде спрямовувати на підконтрольні території Донбасу. Тут, крім досить великого електорату Партії регіонів, допомогати їм буде благодійний фонд Ахметова, який давно і системно працює з населенням. Сім'я Вілкулів зможе забезпечити непоганий результат виборів в Дніпропетровській області. У самого Новинського хороші можливості в Миколаївській області, де у нього суднобудівний завод “Океан”, Миколаївський машинобудівний завод і ще багато різних компаній. Непросто партії Новинському доведеться в Харківській області, яку активно «окручує» “За життя!” за підтримки християнських соціалістів Добкіна. Однак у Новинського є головний агітаційний козир майже для всієї країни – підтримка УПЦ МП. Новинський добре вгадав з назвою свого політпроекту – “Партія миру”. За всіма соцопитуваннями, більше 40% респондентів називають завданням № 1 досягнення миру. А для жителів східної України це питання особливо актуальне. Крім миру, Новинський обіцяє роботу і турботу про соціально незахищені верстви населення і достатньо жорстко  критикує нинішню владу, що викликає все більше підтримку виборців. “Хто кому Рабінович?” На тлі конфліктів всередині “Опоблока” стрімко набирає популярність партія Вадима Рабиновича і Євгена Мураєва “За життя!”. Згідно з останніми соцдослідженнями, її підтримують 8,1% українців. Хоча обидві партії з проросійським ухилом, між ними існують фінансові та особисті конфлікти. Про єдиного кандидата на президентські вибори вони навряд чи домовляться. Очевидно, що Вадим Рабінович буде балотуватися окремо. Його зараз підтримують 5,5% виборців. Свій головний електорат він ділить з Юрієм Бойком – на Сході, Півдні і Донбасі. Рабінович намагається позиціонувати себе як “третю силу”: не займав високих державних постів і, як і багато українців, незадоволений ні опозиціонерами, ні владою. Владу він звинувачує в неефективності, економічній кризі, падінні рівня життя народу, а опозицію – в підіграванні владі та відсутності конструктивної позиції. У зовнішній політиці він виступає за Україну як “Швейцарію Східної Європи”, тобто за нейтралітет і самостійність. Після виходу з “Опоблоку” у Рабіновича склалися складні стосунки з Сергієм Льовочкіним. Політики продовжують обмінюватися компроматом, звинувачуючи один одного в грі в інтересах Банкової. “За життя!” і “Опоблок” сьогодні – запеклі конкуренти в таборі біло-блакитних. Так як в обох партій досить високий рейтинг, навряд чи вони об’єднаються перед виборами, хоча під тиском Москви такий варіант можливий. Усередині партії “За життя!” теж немає згоди і довіри між її засновниками. Мураєву не подобається одноосібний піар Рабіновича і те, як він приймає рішення без консультацій зі своїм партнером. Мураєв навіть підозрює Рабіновича в отриманні фінансування з боку Банкової. Він також проти розколу опозиційного табору. До розлучення справа поки не дійшла, але ситуація – напружена. Не можна не помітити зближення партії “За життя!” з Віктором Медведчуком. Під прапори політичного проекту Рабіновича приєднався вірний соратник Медведчука Нестор Шуфрич, який залишив “Оппоблок”. Правда, з фракції Шуфрич поки не виходить, щоб не втратити мандат нардепа. Медведчук вигідний Рабіновичу. Він має у своєму розпорядженні серйозні фінансові ресурси, а також завдяки зв’язкам в Кремлі може створювати хороший піар на темі війни, наприклад на питанні звільнення заручників, тощо. Феномен Мураєва і Рабіновича полягає не стільки в медійному ресурсі та значних інвестиціях з боку Медведчука, скільки в тому, що вони взяли на себе радикальну критику влади. Цим вони значно виграють у “Опоблоку”, який більше грає в піддавки з Банковою ніж її критикує. В тому вигляді, в якому зараз існує “Опоблок”, він більше є частиною правлячого естеблішменту, ніж опозицією до нього. Все це може призвести до значних втрат у їх рейтингу і їх електорат буде підхоплений більш радикальними та рішучими політичними силами з біло-блакитного табору. “Основа” “технократа” Тарути Частково за голоси біло-блакитних буде боротися Сергій Тарута і його партія “Основа”, які заявляють про себе як про конструктивну опозицію до системи державної влади взагалі і пропонують альтернативні шляхи розвитку країни. Ця партія виступає за ліберальний ринок: невтручання держави в економіку; максимальна свобода торгівлі та конкуренції; людина сама вирішує свою долю, а важливі для всього суспільства питання потрібно вирішувати спільно; влада рівновіддалена від усіх релігійних конфесій. Лідер партії позиціонує себе як технократ, а своїх соратників – як людей справи. Кістяк його партії складають ті, хто працював на серйозних посадах при екс-президенті Януковичу - Андрій Ніколаєнко, колишній голова Кіровоградської ОДА, Ярослав Арсірій, заступник міністра і директор департаменту в Мінкульті і заступник голови Кіровоградської ОДА, а також Володимир Полочанінов, екс-нардеп від “Батьківщини”. Тарута – частий гість на телевізійних ефірах, а його партія активно рекламується на білбордах. Сергій Олексійович намагається представити свою силу як прогресивну, ліберальну, непопулістські, розумну “третю силу”. “Основа” намагається грати на двох електоральних полях. Озвучені ідеї ближчі до ліберально-демократичного табору, а ось особистості більш зрозумілі для біло-блакитного електорату. Тарута критикує Мінський процес і політику Києва щодо реінтеграції Донбасу. Поки помітного рейтингу ні у Тарути, ні у його партії немає. “Технократ” Тарута шукає більш впливових союзників. У нього непогані відносини з олігархами Віктором Пінчуком і Рінатом Ахметовим, в політиці – з Юлією Тимошенко. В експертному середовищі навіть обговорюють можливий союз в форматі Тимошенко – президент, Тарута – прем’єр-міністр. Перспективи такого співробітництва є доволі сумнівними. Але очевидно, що Тарута може бути корисний Тимошенко в боротьбі за президентський пост, наприклад як антагоніст  Анатолія Гриценка. “Наш край” За голоси прихильників біло-блакитних буде воювати і “Наш край”. Його створенням свого часу займався заступник голови Адміністрації президента Віталій Ковальчук. У “Наш край” в основному увійшли колишні недискредитовані “регіонали»” (Антон Кіссе, Олександр Фельдман та Сергій Кальцев), які позиціонують себе як господарники і патріоти своєї малої батьківщини. Як такої традиційної ідеології у партії “Наш край” немає. Їх важко віднести до правих або лівих. Вони концентрують увагу на місцевих проблемах і за рахунок цього планують підняти свою підтримку серед виборців, для яких гарна школа на сусідній вулиці або заасфальтована дорога – головний пріоритет. Представники “Нашого краю”, як правило, лояльні до влади, але разом з тим дотримуються помірно опозиційної риторики, щоб не втратити біло-блакитний електорат. У партії є низка проблем. По-перше, за контроль над нею конкурують в оточенні Порошенка Ігор Кононенко та Віталій Ковальчук. По-друге, у партії поки що немає харизматичного лідера, через що цій політсилі буде не просто вийти на національний рівень. Партія “Відродження” Ще один політпроект, який публічно заявляє про свою опозиційність, а на ділі підіграє владі, претендує на голоси прихильників біло-блакитних – партія “Відродження”. Як і “Наш край”, ця партія стала притулком для регіоналів, які не хотіли себе більше асоціювати з колишніми бенефіціарами Партії регіонів – Льовочкіним, Ахметовим та ін. Найбільш відомі особи в «Відродженні» - Віктор Бондар, Антон Яценко, Віктор Остапчук, Володимир Пилипенко, Віталій Хомутинник. Головні політичні меседжі партії зводяться до економічних реформ (пропонується впровадження принципу економічного націоналізму) і зміни в системі оподаткування. Партія виграє наявністю депутатської групи в парламенті, але явно програє в підтримці населення. На майбутніх виборах “Відродження” робитиме ставку на мажоритарних кандидатів, а з фінансуванням через держбюджет може допомогти Банкова. “Ліва опозиція”: повсталі з попелу На сході і Донбасі серед електорату біло-блакитних користується деякою підтримкою рух “Ліва опозиція”. У це всеукраїнське громадське об’єднання лівих і лівоцентристських сил увійшли п’ять партій і 13 громадських організацій. Його очолили голова забороненої КПУ Петро Симоненко і його соратник, видатний ветеран-комуніст Георгій Крючков, лідер Прогресивної соцпартії Наталія Вітренко, колишній директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко, а також спортсмен-легкоатлет Рудольф Поварницин. Після заборони КПУ і розвалу СПУ на лівому ідеологічному фланзі утворився вакуум, заповнити який і спробують “повсталі з політичного попелища” ліві політики. Риторика їх “Лівої опозиції” – маргінальна, проросійська і антизахідна. Революцію гідності вони називають держпереворотом, після якого Україна втратила економічний і політичний суверенітет. Нормальний розвиток України можливий лише разом з Росією і Білоруссю. А курс на інтеграцію в Європу призведе до деградації української держави. Своїми цілями рух “Ліва опозиція” оголосив відновлення добрих відносин з Росією, вступ до Митного союзу, визнання російської мови другою державною. Звичайно, з такою риторикою цей політпроект не отримає багато голосів, але зможе відтягнути певний відсоток у “Опоблока” і “За життя!”. Боротьба між опозиційними біло-блакитними силами згубна для них і грає на руку Банковій. Президенту Порошенко дуже важливо не допустити єдиного кандидата для цієї частини електорату. Йому вигідно, щоб вони йшли розрізнені і конкурували між собою. Порошенко також вигідно відіграти сценарій другого туру зі спаринг-партнером в особі Бойка або Рабіновича. Коли українським виборцем буде запропонований вибір з двох зол, навряд чи вони наразі виберуть кандидата від біло-блакитних, і Порошенко буде виглядати явно краще. Незважаючи на конфлікти в біло-блакитному таборі, політики, що представляють його, відрізняються певною дисциплінованістю, яка в першу чергу ґрунтується на економічних інтересах. Тому є ймовірність, що вже до осені єдиним кандидатом більшість біло-блакитних, включаючи Новинського з Рабіновичем, підтримає Юрія Бойка на виборах президента в 2019 році. У інших рейтинги – слабкі. Тарута зі своєю “Основою”, швидше за все, виступить на стороні Тимошенко. Добкін буде діяти так, як його направить Медведчук, а нові старі “ліві” будуть рухатись у напрямку вказаному Москвою. Загалом біло-блакитний політикум – це відображення декількох олігархічних груп. Насамперед мова йде про великі групи Фірташа-Льовочкіна-Бойка та Ахметова, а також невеликі групи Пінчука та Коломойскього. Саме ці акціонери вирішують все і визначають архітектуру взаємовідносин між підконтрольними їм політичними групами та силами. Між цими акціонерами існують великі суперечки, вони ніяк не можуть доповнитися ні до розподілу їхнього місця в українській економіці, ні щодо того, хто має бути президентом – арбітром у відносинах між олігархами і гарантом виконання досягнутих між ними домовленостей. Крім того, Порошенко досить добре вміє грати на їхніх розходженнях. Попередньо він показово обнулив позиції найсильнішого після Революції гідності олігарха – Ігоря Коломойського, а інші тепер остерігаються вступати з ним у пряме протистояння. Це все напряму екстраполюється на біло-блакитний опозиційний політикум, який дуже різнобічний і дотепер, на відміну від Тимошенко, Гриценко та інших політиків, не прийняв рішення у якому форматі йти на вибори (єдиний кандидат чи декілька, об’єднана політична сила чи кілька різних). Вони могли би бути альтернативою нинішній владі, але в силу того, що вони розрізнені і не проявляють належної активності, на відміну від інших, може відбутись так, що у другому турі президентських виборів не вони будуть опонувати Порошенку, а з’являться зовсім інші політичні фігури. І може скластись ситуація, за якої “Опоблок” з головних опозиціонерів нинішньої влади перетворяться на аутсайдерів. І це буде та ціна, яку вони заплатять за неспроможність домовлятись, за орієнтацію не на виборця, а на спонсорів і за очікування, що до перемоги їх винесе хвиля невдоволення владою, яка наразі може підхопити інших гравців.  ...