Зовнішня політика

Саміт Україна-ЄС: посмішки без перспектив, перспективи без посмішок

10.07.2018
img1
Василь Філіпчук
Головний Радник

У Брюсселі 9 липня відбувся 20-й саміт Україна - ЄС. Чим зараз, двадцять один рік опісля першого аналогічного заходу, є Україна для Євросоюзу та чого вдалося й не вдалося досягнути за всі ці роки непростих відносин?

ЄС для України

Двадцять років тому для України Євросоюз був насамперед механізмом пришвидшення внутрішніх реформ. У другій половині 1990-х, коли розрив у швидкості змін між Україною та її західними сусідами ставав все більш вражаючим, відповідь на питання, чому ми відстаємо, була очевидною: тому що вони стали членами процесу розширення ЄС, а ми – ні. Два головних фактори – політичний стимул у вигляді перспективи вступу і фінансово-інституційний у вигляді передвступної допомоги – зіграли потужну роль у реформах настільки різних країн, як Естонія чи Румунія, і стали локомотивом їхнього політичного і економічного розвитку. Хіба ми гірші? Якщо їх взяли в євроекспрес, то чому нам не можна? Геополітичні чи внутрішньоєвропейські аргументи тоді просто не сприймалися. На континенті панував євроромантизм, Росія була у глибокій внутрішній кризі, а в Україні головним завданням сприймався запуск реформ, які би дозволили відновити добробут та гарантувати демократичні зміни.

Якщо перший саміт Україна-ЄС 5 вересня 1997 року у Києві з тим же Жан-Клодом Юнкером (тоді прем’єр-міністром головуючого в ЄС Люксембургу, сьогодні – керівником Єврокомісії) сприймався як ознайомчий, то вже на другому саміті у 1998 році Україна чітко поставила вимогу визнати її європейські прагнення, право на вступ в ЄС і участь у процесі розширення. І фактично усі наступні саміти – до Майдану – питання визначення природи відносин та перспектив вступу України в ЄС було ключовим, адже від нього залежали й усі інші складові відносин, насамперед політична та фінансово-інституційна допомога ЄС у реформуванні країни.

Сьогодні, два десятиліття згодом, можна вже підсумувати, що ні політичного, ні фінансово-інституційного стимулу Україна від ЄС не отримала. Більше того, внаслідок намагання постійно пропіаритися на європейській тематиці скрізь, де треба і де не треба, документально зафіксовано, що чинна угода не лише не надає Україні статусу кандидата, але й не створює для цього жодних передумов, як і не передбачає надання відповідних фінансових ресурсів.

Наскільки ж тоді значимим і вагомим для сьогоднішньої України є "реформаторський" потенціал ЄС? Питання риторичне і перезріле. Воно базується на визнанні неспроможності українського політичного класу та керівництва до реформ та на концепції "доброго закордонного поліцейського", якому чомусь наші реформи важливіші, ніж нам самим. ЄС не зможе і вже не буде в силу низки обставин грати в Україні роль такого поліцейського – у нього не має ні повноважень (перспектива вступу), ні засобів підтримки і тиску (передвступна допомога). Реформи будуть здійснені українським політикумом самостійно (з чи без зовнішньої допомоги), або український політикум в його нинішньому вигляді перестане існувати.

Тоді чим для сьогоднішньої України є ЄС? Декілька років тому хтось запустив у обіг тезу про євроінтеграцію як про "цивілізаційний вибір" України. Автор тези щось напевне чув про Хвильового, але не читав творів Моне. Євроінтеграція – інклюзивний проект, проект за, а не проти когось, концепція зміни планетарного устрою, коли шляхом передачі суверенітету та інтеграції ринків буде об’єднано не лише один континент, але і всю планету. Ідеологія євроінтеграції не передбачає вступу "на зло комусь". Євросоюзу не потрібна Україна як бастіон проти Росії. ЄС не планує воювати з РФ, а для торгівлі бастіони зайві. Навіть зараз, коли приводом для Майдану та російської агресії стали саме стосунки України та ЄС, в Євросоюзі не готові надати Україні перспективу членства та передвступну допомогу. ЄС ніколи не захоче мати у своєму складі Україну як антиросійський проект. ЄС – яким би не було його майбутнє – завжди буде зацікавлений у використанні російського ринку, у геополітичних іграх з Москвою – і Україна тут буде або створювати додану вартість, приносити користь, прибуток партнерам і, відповідно, користуватиметься повагою, або залишатиметься проблемою – із усе меншим інтересом та зацікавленістю.

Об’єктивно ЄС сьогодні є одним з головних торгово-економічних партнерів, однак торгівля з Євросоюзом не стане фактором модернізації української економіки і якісного стрибка добробуту населення. Україна експортує в ЄС товари з низькою доданою вартістю і рівнем переробки, експортує високотехнологічні товари, негативний баланс у торгівлі для України за 2016 чи 2017 рік складав щорічно по три мільярди доларів, а значне зростання експорту в ЄС живих тварин (190,6%), риби i ракоподібних (220%), деревини (234,7%) чи виробів із соломи (203,1%) навряд чи змінить сировинний характер українського експорту. 

Змінити українську економіку і рівень життя можуть лише системні внутрішні реформи – від припинення контрабанди і рейдерства, зменшення тиску правоохоронців на бізнес до елементарного захисту прав власності та функціонування судової системи.

Природне місце, яке поступово могло би стати комфортним і для України, і для сусідніх країн – це перетворення її на європейський виробничий хаб, куди європейський капітал мігрував би від європейських зависоких податків та зависокої урегульованості. Але трапиться це, зрозуміло, не сьогодні, і нічого особливо спільного зі вступом в ЄС не матиме.

Україна для ЄС

Для Євросоюзу Україна завжди була "другою після Росії" за важливістю країною колишнього СРСР. Симпатичною, більш проєвропейською – але ще не такою, щоб їй відкривати двері й запускати до себе в дім. Сусід – так, співмешканець – ні. Саме у цьому була колись концепція італійського політика Романо Проді, який на посаді президента ЄК запропонував Україні, а також країнам від Марокко до Росії "все, крім інституцій". Іншими словами – ми вирішуємо, схвалюємо правила всередині інституцій, а потім ми з вами разом граємо за цими правилами. Чи, як він колись сказав одному українському політику, "ми вас пустимо на кухню". Не за стіл у вітальню, а на кухню. Там також є продукти.

Росія та Туреччина одразу відмовились від такої пропозиції, країни Північної Африки з радістю погодились. Україна ж – нібито і продовжувала наполягати на євроінтеграційних прагненнях, але і не заперечила проти суб’єктності в межах політики сусідства ЄС. Хоча з боку ЄС чітко говорилося з самого початку про те, що сусідство – це про дружбу, партнерство, торгівлю, безпеку. Але не про вступ.

Саме на таких принципах і була побудована нині чинна Угода про асоціацію. ЄС цією угодою досягнув своєї мети щодо України – поширити на її територію своє регулювання без допуску до ухвалення рішень, "to anchor Ukraine to the EU" – "заякорити", "причепити" Україну до ЄС без того, щоб надавати їй перспективи вступу.

Нинішня Угода про асоціацію дуже вигідна для Євросоюзу – адже в ній досягнуті усі цілі, які європейська політика сусідства визначила для стосунків ЄС із сусідніми країнами. А у відповідь ЄС не взяв на себе ніяких значимих зобов’язань і навіть юридично закріпив їх відсутність.

Це ж стосується і доступу до ринків та режиму вільної торгівлі, тим більше на визначених ЄС умовах. Від вільної торгівлі виграє економічно сильніший партнер – це норма міжнародної торгівлі. Тому відкриття ринків для сильнішої економіки зазвичай "продають" дуже дорого. У нашому випадку під соусом європрагнень ринки були відкриті просто тому, що ми хочемо вступити в ЄС. У результаті і ринки відкрили, і регулювання зобов’язались привести у відповідність до норм ЄС – але і кандидатом на вступ не стали, і якихось серйозних привілеїв доступу до ринків та фондів ЄС не отримали.

Що далі? Євросоюз влаштовує галузева інтеграція, безумовне приєднання України до тих чи інших ринків ЄС. Чи будуть захищені у цьому процесі інтереси українських виробників? Малоймовірно, якщо збережеться чинна логіка відносин. Це ж стосується енергетики й інших транспортних проектів – транзитна роль України зменшується, її місце успішно перебирають Білорусь чи Туреччина.

Ще більш проблемним видається питання вступу України до Митного союзу ЄС. Якщо це етап набуття членства, то безперечно. Якщо ж ні, то варто ініціаторам цієї ідеї все-таки до того, як її проголошувати, ознайомитись з документами, що регламентують функціонування Митного союзу ЄС. Чи готові ми відмовитись від зовнішньоторговельного суверенітету і віддати усі права Брюсселю – без доступу до інституцій ЄС і без права ухвалювати будь-які рішення? Чи готові ми, що митні надходження йтимуть в Брюссель і перерозподілятимуться інституціями, де наша вага мізерна? Хоча у порівнянні з нинішнім рівнем контрабанди на українській митниці, можливо, це все не так і катастрофічно. Але станом на сьогодні лише країна-кандидат Туреччина (поки що) є членом Митного союзу ЄС, не будучи ні членом ЄС, ні членом Європейської економічної зони. І труднощі у діалозі Брюсселя і Анкари не особливо заохочують до того, щоб повторювати турецький експеримент.

У будь-якому разі нинішній стан у відносинах з Україною ЄС влаштовує. Питання вступу заморожене на багато десятиліть, тому можна гратися з цими чи іншими подібними ініціативами: ризиків мало, виграш невеликий, але можливий.

Важливішим ж для ЄС зараз став публічний вимір стосунків з Україною. Попри бажання самого Євросоюзу, Україна таки стала "яблуком розбрату" у стосунках з Росією. Для ЄС принципово показати, що країна, яка пішла на конфлікт з Москвою через Угоду про асоціацію з ЄС, є історією успіху, а не історією провалу. Тим більше що поряд є чудовий приклад Молдови, яку ще нещодавно показували як зразок для наслідування у євроінтеграційних прагненнях, однак зараз там проросійські настрої та їхні виразники лише посилюються. У разі перемоги на наступних виборах в Україні кандидата, який запропонує національний порядок денний чи формулу нормалізації відносин з РФ (де ЄС може виявитись відсутнім), в Брюсселі це сприймуть як свою поразку. Саме тому зараз і запускаються такі тези, як "за останніх чотири роки більше реформ, ніж за попередніх 20". Щоб після зміни внутрішньополітичного маятника – в Україні чи в ЄС – мати виправдання щодо своєї політики стосовно України у постмайданні часи.

Сама ж Європа дуже швидко змінюється і еволюціонує у поки що невизначеному напрямі. Європа все менше асоціюється з Брюсселем, за останні роки центр ухвалення рішень остаточно перемістився у ключові столиці – Берлін і Париж. У країнах ЄС посилюються євроскептики, а у новому Європарламенті, вибори до якого відбудуться наступного року, може скластися ситуація, коли чи не третина євродепутатів дотримуватимуться антиєвропейських чи євроскептичних поглядів. Відцентрові тенденції і різні погляди на ЄС домінують у діалозі не лише Півдня і Півночі, але і у стосунках з нещодавніми новобранцями – молодими країнами ЄС. Кожне нове випробовування – чи фінансові труднощі, чи наплив мігрантів – вдається залагодити із все більшими зусиллями. ЄС переживав різні кризові етапи у своїй історії, але нинішній, поєднаний із першим в історії Євросоюзу виходом країни з його складу, стає справжньою екзистенційною кризою. Не до України зараз їм.

І не треба себе обманювати, одного дня ЄС знову ж стане таким філантропом, як був 1990-х щодо наших сусідів. Власне, і самі наші сусіди своєю поведінкою останні роки дали урок старим країнам-членам щодо невдячності вчорашніх вихованців. У ЄС немає цілісної стратегії щодо України, є скоріше спільний найнижчий знаменник поглядів різних країн. І вийти за межі питань, де є інтерес усіх, дуже складно. А інтерес усіх у контексті України сьогодні не тільки і не стільки торгівля, реформи, боротьба з корупцією, скільки безпека. Без врегулювання конфлікту на Донбасі зокрема та з Росією загалом потенціал співробітництва України та ЄС буде обмеженим. Ми все більше залишатимемось заручниками чергового повороту виборчих симпатій у тій чи іншій країні, якогось нового політика, який таки запропонує повернутися до business as usual з Росією.

Лише врегулювання конфлікту і відновлення стабільності разом з внутрішніми реформами безпеки може повернути Україні статус надійного транзитера, привабливого інвестиційного чи торговельного партнера. І це треба робити нам самим. ЄС не візьме на себе витягування України ні з кризи з РФ, ні з внутрішніх економічних проблем. Україна може покладатися лише на себе. І бути конструктивною і корисною для інших. Іншого вибору не існує.

Публікації за пріоритетом «Зовнішня політика»
Зовнішня політика

Експертне обговорення: "Хто зупинить війну на Донбасі та поверне Крим? Зовнішня політика та національна безпека у передвиборчих стратегіях кандидатів"

Міжнародний центр перспективних досліджень представив аналіз перевиборчих стратегій кандидатів на пост Президента у сфері зовнішньої політики та національної безпеки.  "Рекомендація №1 для всіх наших кандидатів - почати з того, щоб переосмислити поточну міжнародну ситуацію і адекватно оцінити поточні світові політичні процеси. Ми завжди готові допомогти як експертне середовище", - зазначила експерт МЦПД Ірина Івашко. На думку експертки, основними міжнародними тенденціями у середньостроковій перспективі є: криза світового порядку, повернення до гегемонії національних інтересів, дефіцит безпеки, зростання силових форм тиску, послаблення міжнародних інститутів.  У свою чергу директор Інституту глобальних трансформацій Олексій Семеній відмітив, що питання зовнішньої політики у передвиборчих перегонах "не грають головну роль". "Підхід для України - треба працювати з людьми, і саме через експертів, і займатись "політичною освітою" у сфері базових питань зовнішньої політики. Щоб громадяни розуміли, коли їм щось кажуть, що це реально означає. Це важкий шлях, але він єдиний. Кандидати реагують на рейтинги: є позитив для рейтингу - я це скажу; немає - навіть якщо я у цьому переконаний, я цього казати не буду", - наголосив експерт. Семеній також запропонував між експертами погодити базово на найближчий період "дві-три основні концепції зовнішньої політики" і пропонувати тим чи іншим кандидатам визначитись із цим питанням. Дослідження МЦПД: https://bit.ly/2BDbLpQ Відео заходу:

Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-польські відносини. Вебінар 3

Міжнародний центр перспективних досліджень у партнерстві з Фондом Броніслава Ґеремека (Польща) ініціювали проведення експертного вебінару, присвяченого аналізу відносин між Україною та Польщею. Двосторонні польсько-українські відносини повністю віддзеркалюють геополітичні складнощі, соціальний взаємозв'язок та культурний контекст останніх століть в історії Східної Європи. Сусідські відносини з величезним потенціалом все ще залишаються вразливими, в більшій мірі через змінений регіональний контекст та внутрішні політичні події в обох країнах. Обидві держави є стратегічними партнерами у сприйнятті одна одної, і таке сприйняття пережило майже тридцять років злетів і падінь в міжнародному середовищі та внутрішніх політичних перетворень в обох країнах. В той же час, стан двосторонніх відносин між Україною та Польщею продовжує залишатися одним з ключових факторів загальної регіональної стабільності. Порядок денний стратегічного партнерства між Польщею та Україною повинен бути реалістичним і враховувати поточні політичні та геополітичні реалії. Водночас, питання, пов'язані з національною ідентичністю, а також протиріччя щодо історичного минулого, навряд чи зникнуть з двостороннього порядку денного найближчі роки. Але посилення взаємовигідної співпраці в різних сферах, впровадження спільних регіональних проектів, зосередження на багатосторонніх регіональних форматах, допомогло б мінімізувати ризики негативних тенденцій, що спостерігаються в регіоні Східної Європи.  Необхідно також звернути увагу на покращення демократичних інституцій. Це завдання має вирішальне значення для України, яка постійно потрапляє до групи «гібридного режиму» Індексу демократії, але також є не менш важливим для інших країн регіону, включаючи Польщу. Вищий рівень демократії означатиме менше внутрішніх конфліктів, більший розподіл влади та кращий захист меншин - переваги, від яких будь-яка держава регіону тільки виграє. Детальніше з аналізом сучасного стану українсько-польських відносин можна ознайомитись в презентаційних матеріалах вебінару: Презентація МЦПД Що відбувається у відносинах України та Польщі? Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) вже втретє проводить експертну дискусію, присвячену відносинам України з західними сусідами в рамках проекту «Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства». Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Зовнішня політика

Можливий союз Росії та Білорусі: торги за суверенітет

Москва і Мінськ наблизилися до проблем, які добре відомі на пострадянському просторі. Чи варто торгувати власним суверенітетом і яку запитувати ціну? У чому вона може виражатися: у знижці на природний газ, кредити, компенсації або в чомусь ще? З іншого боку, як дорого коштує платити за чужий суверенітет, і що з ним потім робити? Передноворічна риторика керівництва Росії і Білорусі про створення Союзної держави, за словами прем'єра РФ Дмитра Медведєва, аж до єдиної валюти, митниці, судів і рахункової палати) демонструє сумні реалії міжнародної політики в регіоні, частиною якої продовжує залишатися Україна. Ми ще довго будемо перебувати саме в цій, а не в європейській або євроатлантичній системі координат. Не так давно (Харківські угоди від 2010 року, підписані Януковичем) Україна обмінювала продовження перебування Чорноморського флоту РФ в Севастополі на 20-25% знижку від ціни на російський газ. Сьогодні наша країна опинилася в дуже складному геополітичному оточенні, де нюанси відносин між Росією і Білорусією мають велике значення. Продовження статті Миколи Капітоненка для Realist за посиланням. 

Зовнішня політика

Зовнішня політика України: результати 2018 року та перспективи на 2019 рік

2018 рік став ще одним важким роком для України та, зокрема, для її зовнішньої політики. Відсутність прогресу у реформуванні країни ставить суворі обмеження щодо її можливостей на міжнародній арені. Як наслідок, найважливіші проблеми на порядку денному - тривалий конфлікт на Донбасі, напружені відносини з сусідами, недостатня міжнародна підтримка - залишилися невирішеними або погіршилися. Як і в попередні роки, Україна залишається в сірій зоні європейської безпеки, маючи низький рівень ефективності та демократії, які контрастують з риторикою щодо членства в ЄС/НАТО. Схоже, що останнім часом ситуація погіршується також через зміни в стратегічному середовищі. Світ стає більш схильним до жорсткої влади та менш демократичним, тоді як міжнародна політика набагато ближче до гри з нульовим результатом, ніж це було п'ять років тому. Ці тенденції не є сприятливими для таких країн, як Україна – середньої держави зі слабкою економікою в складних умовах.  Україна, зі свого боку, несе відповідальність за прийняття ряду важливих рішень. Поточна міжнародна позиція країни далеко не найкраща. Основні результати 2018 року Поряд з основними напрямками зовнішньої та безпекової політики України в 2018 році відбулося декілька важливих подій. Серед них: зміни у військовій операції від АТО до функціонування об'єднаних збройних сил на Сході країни відповідно до прийнятого Закону про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях (далі - Закон про Донбас), що супроводжувалися переговорами про можливу миротворчу місію; високе напруження у відносинах із західними сусідами; подальше погіршення відносин з Росією призвело до не продовження Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією (далі - Великий договір); Азовська криза; та подальше введення воєнного стану в Україні; початок поставок летальної зброї з США; Інтенсивна риторика щодо співпраці з НАТО та ЄС призвела до голосування парламенту за внесення конституційних поправок, що передбачають наміри України приєднатися до обох організацій. Закон "Про Донбас", який набрав чинності 24 лютого, мав закріпити зусилля України в областях колишньої антитерористичної операції. Останній був змінений на Операцію об'єднаних сил 30 квітня. Закон був введений для вирішення правових питань, пов'язаних з поточною військовою операцією, і, як це скоро стало очевидним, не спроможний вирішити конфлікт. З часом, шанси швидкого і ефективного врегулювання конфлікту зменшуються. До кінця 2018 року стало зрозуміло, що ідея миротворчої місії ООН, яку так багато обговорювали рік тому, складніше здійснити, ніж здавалося спочатку. Конфлікт на Східній Україні,  швидше за все, повторить шлях інших пострадянських заморожених конфліктів, надаючи Росії інструменти для дестабілізації, часткового контролю та підриву ефективності держави в цільових країнах. Міжнародне середовище конфлікту, здається, залишається досить стабільним, тому що європейці та американці прагнуть мінімізувати ризики ескалації та лишити конфлікт неінтенсивним. Поточний мілітаризований конфлікт більше породжує попит на ідеологію щодо “згуртування народу під прапором країни", яка активно впроваджується в Україні в останні місяці. Це вже вплинуло на відносини із західними сусідами, найбільш явно з Угорщиною та Польщею; і, ймовірно, впливатиме на них і далі. Закон про освіту, прийнятий парламентом 5 вересня 2017 року, викликав негативну реакцію Угорщини, яка з тих пір фактично перешкоджає зближенню України з НАТО. Подальша ескалація напруженості була викликана питаннями громадянства: в угорському консульстві в м. Берегове було зафіксовано випуск угорських паспортів для громадян України. Слідом за дипломатичним скандалом, також стало очевидним, що Україна потребує більш комплексного підходу до питань подвійного громадянства. Крім того, 6 лютого український парламент прийняв постанову, якою засуджується прийняття змін до Закону про Інститут національної пам'яті в Польщі. Це сигналізувало про ще один раунд польсько-українських зіткнень щодо історичних питань, які в даний час супроводжуються зростаючим впливом правих ідеологій в обох країнах. Суть цих подій - погіршення двосторонніх відносин України з її західними сусідами. Ця тенденція, здається, є довгостроковою і завдає шкоди європейським та євроатлантичним прагненням України. Що стосується відносин України зі своїм східним сусідом, Росією, то ситуація не покращилася. Рік ознаменований постійними дискусіями про долю Великого договору. У квітні президент Порошенко запропонував денонсувати конкретні статті Договору, але вже у вересні було прийнято рішення не продовжувати Договір на наступний десятирічний період (як це передбачено в статті 40). Крім того, відповідний закон був схвалений парламентом пізніше у грудні. Договір був частиною величезної нормативної бази двосторонніх відносин, загальним обсягом понад 450 угод. Близько 40 з них припинено з 2014 року. Одночасно з санкціями,  Одночасно з санкціями, запровадженими Україною проти Росії, ослаблення нормативної бази залишається одним з небагатьох інструментів, які Україна вживає в спробах змусити Росію змінити свою політику. У 2018 році відсутність довгострокової стратегії боротьби з Росією зробила більшість кроків України неефективними, затратними та ризикованими. Ризики стали особливо очевидними у грудні, коли вибухнула криза навколо Азовського моря та Керченської протоки. Три українські кораблі з 24 матросами були розстріляні та захоплені російськими військово-морськими силами, які намагалися дістатися до Азовського моря через Керченську протоку. Російські дії порушили норми міжнародного права, зокрема, Статут ООН та Конвенцію з морського права, а також Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, підписаний у 2003 році. Реакція України була більш рішучою, ніж навіть у 2014 році та передбачила запровадження воєнного стану, проте це супроводжувалося жорсткими політичними дискусіями в парламенті. Оскільки вплив військового положення незрозумілий, очевидно, що наприкінці року відбудеться ще один пік ескалації, здатний вплинути на майбутні президентські вибори. Відносини з США залишилися ще одним пріоритетом зовнішньої політики України. Кримська декларація, видана Державним департаментом 25 липня, була з ентузіазмом сприйнята в Україні. Документ містить концепцію, що Сполучені Штати знову підтверджують свою відмову, як політичну, визнати твердження Кремля щодо суверенітету над територією Криму. Це також стосується Уельської декларації 1940 року, яка сформувала схожу позицію щодо окупації балтійських країн СРСР. Адміністрація Президента Трампа, здається, не займає позиції, яка буде сильно відрізнятись від позиції Обами, але одна різниця стала очевидною. 1 березня Державний департамент схвалив постачання протитанкових ракет FGM-148 "Javelin" в Україну. Довгоочікуваний хід був сприйнятий у Києві як ознака американської підтримки в українській війні проти сепаратистів на сході країни з підтримкою Росії. Президент Обама не хотів затверджувати постачання зброї до України з різних причин, особливо через страху щодо ескалацією конфлікту. Дії Росії містилися скоріше в санкціях, ніж в озброєнні України. Президент Трамп взяв більш рішучу позицію. На 2018 рік було виділено з  бюджету 350 млн. дол. США на військову допомогу Україні. Наступне рішення мабуть було непростим, воно стосувалося схвалення постачання ракет "Javelin" FGM-148 на суму 47 мільйонів доларів і постачання снайперських гвинтівок "Barret М107А1" у 2018 році становило 41,5 мільйонів доларів. Ці цифри не дуже високі: загальна вартість експортованої американської зброї в усьому світі становила близько 42 мільярдів доларів у 2017 році, а постачання до Ізраїлю, що є найпопулярнішим отримувачем американської зброї, перевищило 3 мільярди доларів. Але все-таки це може стати важливим кроком надалі. Забезпечення України ракетами Javelin, звичайно, демонструє певну підтримку з боку США, але набагато ефективніша стратегія має основуватись на неодноразову передачу зброї в рамках певного періоду часу або навіть без терміну придатності. На відміну від одноразового постачання навіть досить складної та/або дорогої зброї, систематичні запаси здатні стати потужним інструментом, що стримує. Якщо Україна буде постійно отримувати американську зброю, сила стримуючого сигналу для Москви буде максимальною. Відлякування Росії неминуче передбачає риторику щодо членства в НАТО та ЄС з боку українських чиновників. Оскільки риторика стає більш наполегливою, Україна навряд чи наближається до того, що було визнано головним зовнішньополітичним пріоритетом. Відсутність реформ, які б запровадили стійку демократію, верховенство права та економічну ефективність, обмежує можливості України щодо членства в ЄС чи НАТО. У той же час, європейський та євроатлантичний дискурс зовнішньої політики України вже став домінуючим, і в 2018 році отримав додатковий поштовх через процес внесення конституційних змін, розпочатий Президентом. Вони хочуть перетворити прагнення України щодо членства в ЄС та НАТО у конституційній нормі, намагаючись зробити цей стратегічний курс незворотнім. У певній мірі цей крок можна розглядати як символ зовнішньої політики України в останні роки. Декларації проєвропейського вибору країни супроводжувались погіршенням відносин із сусідами на Заході, тупиком у врегулюванні конфлікту на Донбасі та зростаючою апатією з боку великих держав. Чи буде щось змінюватися в наступному році? Установки на 2019 Роки президентських виборів, як правило, в Україні проходять бурхливо. Дві виборчі кампанії наступного року можуть зробити зовнішню та безпекову політики заручниками внутрішньої політичної боротьби. Особливості, які, безумовно, зберігатимуться незалежно від того, хто виграє вибори, є структурними для зовнішньої політики України.  Вони включають в себе наступне. По-перше, Україна залишиться в сірій зоні регіональної  безпеки. Брак союзників та гарантій безпеки є ключовою ознакою стратегічного середовища України, і, швидше за все, ця ситуація збережеться. Близько двох десятків держав проголошені президентами України в якості "стратегічних партнерів", але ці країни не гарантують безпеку України. По-друге, Україна буде стикатися з асиметрією майже у будь-яких двосторонніх відносинах. Довготривале ослаблення, тривалі періоди дестабілізації, непослідовність зовнішньої політики зробили Україну вразливою не тільки перед сильнішою державою (Росією), але й меншими сусідами, які є членами НАТО та ЄС. Управління в умовах асиметрії вимагає спеціальних навичок, у тому числі вміння вести багатосторонні переговори, а тому може вимагати нових підходів до української дипломатії. По-третє, покращення зовнішньої політики залишається важливим. Закон «Про дипломатичну службу», який був прийнятий 07 червня і набрав чинності 12 грудня, є лише першим кроком у цьому напрямку. Зовнішньополітична бюрократія України залишається в основному неефективною, підпорядкованою питанням внутрішньої політичної боротьби. Ці проблеми також повинні бути вирішені. Зокрема, на порядку денному зовнішньої політики, швидше за все, будуть домінувати спроби вирішити конфлікт у Донбасі. Багато чого буде залежати від того, чи зможе новий президент змінити позицію Росії та зміцнити міжнародну підтримку для України, будь то в Нормандії, Будапешті, чи в будь-якій іншій площині. Релігійні питання, швидше за все, будуть впливати на виборчі кампанії, оскільки Українська Православна Церква буде рухатись до автокефалії. Але їх вплив на зовнішню політику в майбутньому році залишатиметься обмеженим. Використання релігійних, мовних та національних питань може стати частиною довгострокової стратегії боротьби з Росією, але залишається питання, чи буде це хороша стратегія. Україна повинна зробити все можливе, щоб налагодити відносини з Угорщиною та Польщею до стану нормальних. Продовження конфліктів на історичному та лінгвістичному підґрунті грає проти інтересів усіх, але, перш за все, проти українських інтересів. Наміри вступити до ЄС та НАТО будуть як і раніше головними зовнішньополітичними гаслами для будь-якого президента України. Питання в тому, наскільки швидко Україна наблизиться до реальної співпраці з обома сторонами. Це питання, здається, є основоположним для зовнішньої політики країни. Можливі сценарії Вибори в наступному році відкриють деякий простір для припущень і передбачень. Хоча ще важко сказати, хто буде переможцем президентських та парламентських кампаній, різноманітні результати можуть бути зведені до трьох основних сценаріїв. Сценарій з діючим керівництвом. За цим сценарієм нинішній президент на посаді переможе на виборах і збереже владу в Україні. Його контроль над парламентом, швидше за все, зменшиться, але, як правило, він зможе здійснювати зовнішню політику та політику безпеки на свій вибір. Цей вибір буде нагадувати поточну стратегію. Конфлікт на Сході буде заморожений, а конфлікт з Росією поступово «притупиться», як частина внутрішньополітичного порядку денного України. Подальша розбудова лінії «національної ідентичності» призведе до напружених відносин з західними сусідами. Намір України приєднатися до ЄС та НАТО буде домінувати у зовнішньополітичному дискурсі; однак залишиться невиконаним і через п'ять років. Сценарій з президентом, готовим вести переговори з Росією. Такому президенту буде дуже складним здійснити стратегію, спрямовану на досягнення консенсусу з Кремлем, оскільки значна частина українського суспільства сприймає будь-які переговори як знак капітуляції. Але якщо така стратегія буде застосована, мир на Сході стане найціннішим результатом. Питання про те, чи матимуть вони результатом всебічне врегулювання конфлікту є відкритим, оскільки цей конфлікт є частиною більш широкого зіткнення інтересів. Проте повернення контролю над територією та кордоном України буде можливим. Визначення методів роботи з Росією буде центральною частиною зовнішньої та безпекової політики. Сценарій з перемогою правих/радикальних сил. Хоча це малоймовірний сценарій, він все одно можливий. Можливо також, що будь-який обраний президент схильний приймати більш радикальну і більш праву позицію, як це часто трапляється в країнах, які переживають війни або затяжні військові конфлікти. Якщо це буде так, то найбільш імовірним результатом зовнішньої політики буде погіршення відносин із Заходом, серія криз у відносинах із західними сусідами України та ескалація відносин з Росією. Зовнішня політика такого президента буде більш схильна до ризику та, швидше за все, буде більш ізольованою. Багато чого буде залежати від дотримання демократичних стандартів та дня виборів. Можливі махінації,  неприйняття результатів за участю конкуруючих партій чи насильство значно підривають легітимність майбутнього президента, зменшують підтримку з боку Заходу та тим самим ускладнюють зовнішні виклики для нього. Висновок Україна опинилась у досить складній міжнародній обстановці, яка буде залишатися такою як мінімум протягом кількох років. Будучи вразливими до численних проблем, не маючи союзників та довгострокової стратегії щодо найбільш нагальних проблем безпеки, Україна де-факто реалізує та, швидше за все, продовжить спеціальну зовнішню політику. Боротьба за державність та незалежність Україні потребуватиме набагато більш творчої, гнучкої та стратегічної зовнішньої політики. Затягнутий конфлікт з Росією, неясні перспективи подальшого поглиблення відносин з західними інституціями та погіршення регіонального сусідства стануть сценою майбутньому президенту України в 2019 році.

Зовнішня політика

Експертний діалог: українсько-словацькі відносини. Вебінар 2

Міжнародний центр перспективних досліджень у партнерстві з Інститутом економічних та соціальних реформ INEKO (Словаччина) ініціювали проведення експертного вебінару, присвяченого обговоренню стану та перспектив відносин між Україною та Словаччиною. «Прагматизм» та «збалансованість» - саме такими словами наразі можна охарактеризувати українсько-словацькі відносини. На відміну від ситуації з іншими західними сусідами України, відносини з Словаччиною не обтяжені «історичним тягарем» та ідеологічними спекуляціями. В той же час, партнерство між двома країнами зумовлене взаємодоповнюваними інтересами, в першу чергу, у безпековій та енергетичній сферах. Однак часто перспективи розвитку стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною є недооціненими, адже існує величезний потенціал до збільшення та поглиблення двосторонньої торгівлі, співпраці в сферах енергетичної, регіональної безпеки та транскордонного співробітництва, а двосторонній механізм захисту прав меншин можуть слугувати моделлю для вирішення цієї проблеми і з іншими країнами. В той же час, Експерти відзначили важливість для обох країн раціонально використовувати існуючий потенціал для співпраці задля посилення стратегічного партнерства між Україною та Словаччиною. Детальніше з аналізом сучасного стану українсько-словацьких відносин та рекомендацій щодо поглиблення співпраці між Україною та Словаччиною можна ознайомитись в презентаційних матеріалах вебінару: Презентація МЦПД Презентація INEKO Що відбувається у відносинах України та Словаччини? Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) вже вдруге проводить експертну дискусію, присвячену відносинам України з західними сусідами в рамках проекту «Україна та країни Вишеградської четвірки: на шляху до кращого взаєморозуміння та добросусідства». Враховуючи можливі небажані наслідки від існуючих тенденцій, основною метою проведення експертних обговорень МЦПД є пошук спільних дієвих механізмів для нормалізації відносин та добросусідства між Україною та країнами-членами Вишеградської групи. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Зовнішня політика

Керченська криза та дилеми зовнішньої політики України

Азовська криза продемонструвала не тільки уразливість України в морі, ненадійність правових механізмів і довгострокові наслідки окупації Криму, а й типові для Києва проблеми у зовнішньополітичній стратегії. Реакцію наших західних партнерів на те, що сталося - засудження дій Росії і заклик звільнити захоплених моряків - багато наших політиків визначили як недостатньою або навіть сумнівною. Наприклад, заклик глави дипломатії ЄС Федеріки Могеріні до Росії та України бути більш стриманим і зовсім визнали як неадекватну відповідь на реалії, що склалися. Але це реалії - як сприймаємо їх ми, тут в Україні. Київ розраховував на більше. На якій підставі? Цей урок західна дипломатія викладає нам не вперше. Ми чекаємо від Заходу активної підтримки, декларуємо прагнення приєднатися до західних інституцій і організацій (вважаючи себе цінним призом для них), вносимо зміни до Конституції, а рівень підтримки Заходу залишається приблизно таким же, як і в 2014 році. Але ж нам як і раніше ніхто нічого не винен. І навіть закликання про Будапештський меморандум не змінять цього факту. Євросоюзу потрібно, якщо не повне рішення, то заморожування конфлікту на Донбасі і навколо Криму. У відповідь на події 25 листопада біля Керченської протоки, Київ, перш за все, очікує розширення антиросійських санкцій. Але чому ми так наполегливо тримаємося за цей інструмент, який до того ж - частина не нашої, а західної гри проти Росії. В даному ж випадку нам краще залишити ці надії і подумати, що слід зробити самим. Фронт антиросійських санкцій недостатньо міцний, а аргументи України - як і взагалі вся ця ситуація - викликають в Євросоюзі чимало запитань. Багато європейських політиків вважатимуть, що розширення антиросійських санкцій в такій ситуації буде заохочувати ризиковану поведінку Києва. Європейцям найменше потрібно повернення в 2014 рік, коли ніхто не знав, чого чекати далі від російсько-українського конфлікту. Стаття експерта МЦПД Миколи Капітоненка доступна за посиланням:https://realist.online/article/kerchenskij-krizis-i-dilemmy-vneshnej-politiki-ukrainy?fbclid=IwAR1s8tmYOWYqVsKyUMzsiQ0wI6qQAylqaHGWTsDk2-eQ7GAgiv5W9TR5tLI