ЗМI про МЦПД

Толерантність - це історія про рівне ставлення, - позиція МЦПД на підтримку Лариси Денисенко

12.09.2017
img1
Прес-служба МЦПД

Керуючись принципами свободи слова, толерантності, та взаєморозуміння, Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД) засуджує будь-які форми погроз в бік відомої української письменниці та правозахисниці Лариси Денисенко, учасників «Форуму видавців» у Львові чи організаторів інших культурних заходів будь-де в Україні.Свобода слова і самовираження гарантується Конституцією України, Європейською конвенцією з прав людини та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, а також є невід’ємною рисою європейської цивілізації.

Команда МЦПД вважає, що подібні інциденти розколюють українське суспільство, ослаблюють Україну в теперішніх умовах, а будь-які погрози митцям чи письменникам є недопустимими. Натомість усі проблемні питання, включно з тими, що пов’язані з родинами та родинними цінностями, повинні обговорюватися і вирішуватися шляхом толерантних дискусій із повагою до думки кожного.

Команда МЦПД цінує внесок Лариси Денисенко в сучасну українську літературу, рекомендує кожному ознайомитися з її творчістю, а також поважає будь-яку критику книги «Майя та її мами», але висловлену в толерантний і цивілізований спосіб.

Нещодавно, Лариса Денисенко стала одним з Посланців доброї волі ПРООН в Україні в рамках комунікаційної кампанії з підтримки толерантності та взаєморозуміння в суспільстві «Віднайти повагу», за допомогою якої, спільно з іншими відомими українцями, буде продовжувати сприяти утвердженню цінностей толерантності та взаємоповаги одне до одного.

«Неважливо, чи ти живеш із маленькою сім’єю, чи з великим родом. Неважливо, чи ти рідна дитина, чи не зовсім. Неважливо, скільки в тебе мамусь або татусів. Важливо, щоб у родині панували любов і повага, бо це і є головні цінності.»

«Майя та її мами», Лариса Денисенко

 

Команда МЦПД

Публікації за пріоритетом «ЗМI про МЦПД»
ЗМI про МЦПД

НАТО 70 років: чому зараз Україна далі від Альянсу, ніж будь-коли

Повільно і болісно, ціною великих втрат і ризиків, ідея вступу до НАТО перетворюється з інструменту торгу та маніпуляції в імператив зовнішньої політики України. Іронія долі в тому, що, нарешті почавши ставитися до Альянсу серйозно, Україна зіткнулася з найскладнішими перешкодами на шляху до членства в ньому за всю свою історію. Таку думку висловив "Апострофу" асоційований експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко. Фраза про те, що ми наближаємося до вступу до НАТО - це в кращому випадку просто симпатичний мовний зворот, а в гіршому - міф. Близькість до членства в Альянсі неможливо виміряти. Рішення приймається всіма країнами-членами, на нього впливають тисячі чинників, більшість з яких перебувають далеко за межами сфери відповідальності держави, яка хоче стати його членом. Можна приймати скільки завгодно поправок у власну конституцію, проводити заміри громадської думки і навіть референдуми - стати ближче до членства в НАТО це не допоможе. До НАТО ми вступимо тільки тоді, коли цього будуть хотіти всі нинішні члени Альянсу або ж сильно будуть хотіти всі його "важковаговики". При цьому ніякої односпрямованої траєкторії цього руху немає: можна збільшити свої шанси, використовуючи міжнародний контекст або майстерну дипломатію, але не можна бути впевненим у тому, що вони знову не зменшаться в результаті виборів у кожній із країн, виникнення нових регіональних конфліктів або інших подій міжнародного життя. Скажімо, за останні п'ять років, залишаючись дуже далеко від перспективи членства, ми, тим не менш, кілька разів ставали трохи ближче і трохи далі від неї. Така ж траєкторія продовжиться і в майбутньому. Найбільш далеко від членства в НАТО ми опиняємося зовсім не тоді, коли різні політичні сили висловлюють протилежні думки з цього питання - це нормальна демократична практика. Від НАТО нас віддаляє щось зовсім інше, а саме - наша слабкість, високі ризики і відсутність демократії. Вимогу про демократію зафіксовано у Вашингтонському договорі - так що йому теж виповнюється 70 років. Вона важлива, тому що демократії можуть довіряти одна одній. Ми традиційно недооцінюємо значимість цього критерію, вважаючи його формальністю - одна з фундаментальних помилок нашої зовнішньої політики. Що стосується слабкості, то під нею в більшості випадків у сучасному світі доцільно мати на увазі бідність. Ми залишаємося бідними, а у відносному вимірі - стаємо навіть біднішими. З цієї простої причини наша цінність як союзника вище не стає. Ми думаємо, що стає - і навіть переконуємо в цьому партнерів - тому що ми стримуємо агресію Росії. Але навіть ті в Альянсі, хто вірять в бажання Кремля захопити пару країн у Східній Європі, будуть вважати, що в такій ситуації вигідніше обмежено підтримувати Україну і переймати її досвід без того, щоб поширювати на неї гарантії безпеки. З такими ж міркуваннями пов'язані й додаткові ризики, що створює для нас конфлікт із Росією, як би його не називали. Він не підвищує, а знижує наші шанси. Майже ніхто в НАТО не захоче ризикувати війною з Росією для захисту України. Поки така війна залишається цілком реальною перспективою, відповідальні політики в Європі не будуть хотіти членства України в Альянсі і вирішувати дилему: вступати у війну з Росією чи розвалити те, що 70 років було найефективнішою коаліцією в історії. Згідно з цими стратегічними міркуваннями, а зовсім не в результаті фокусів "руки Кремля", ми сьогодні далі від членства в НАТО - якщо вимірювати відстань в кількості країн, готових дати нам, скажімо, ПДЧ – ніж були на сумнозвісному саміті в Бухаресті 2008 року. Ми, як і раніше, сприймаємо НАТО в дусі холодної війни. Фраза Гастінгса Ісмея, першого генерального секретаря НАТО про keep the Russians out, the Americans in, and the Germans down ("не пускати росіян, забезпечувати присутність американців і стримувати німців") залишається популярною на українських просторах і при спробах зрозуміти логіку і функції Альянсу сьогодні. Хоча часи значно змінилися. Не вловивши цих змін, ми свого часу не змогли ув'язати відмову від ядерної зброї з питанням вступу до НАТО - або, як мінімум, великим кроком на цьому шляху. Якби Україна була сильною демократичною державою, то послідовність дій була б протилежною: спочатку б нам дали зрозуміти, що чекають в Альянсі, а потім українські політичні партії сперечалися б між собою про те, чи варто подавати заявку про членство. Долучитися до ювілеїв європейської безпеки нам вдасться, тільки змінивши себе. Николай Капитоненко, експерт МЦПД, спеціально для "Апострофа"

05.04.2019