Крім можливості почути чергову порцію байок про світле майбутнє України та насолодитися новими винаходами чорного піару, президентські вибори дають нам слушну нагоду проаналізувати та порівняти позиції ключових кандидатів з такого критично важливого для українського електорату питання, як соціальна політика. Це дає змогу визначити взаєморозташування основних політичних гравців в ідеологічній системі координат, зіставити їхні соціальні вектори руху та оцінити, наскільки задекларований напрям відповідає їхнім реальним діям.

Під «соціальним» грифом у цьому аналізі розглядаються і питання, що безпосередньо пов’язані з функціонуванням системи соціальних стандартів, пенсійного забезпечення та соціального захисту, і ширше коло заходів з дотичних сфер державної політики, насамперед охорони здоров’я та освіти. Водночас варто зазначити, що амбітні соціальні плани, якими рясніють програми більшості кандидатів у Президенти, видаються досить дивними, адже відповідно до чинного законодавства Президент не наділений достатнім обсягом повноважень для їх реалізації.

Утім, пропонуємо вашій увазі рейтинг шести ключових кандидатів у Президенти, де вони розташовані за рівнем соціальної орієнтованості своїх програм – від найбільш ліберального до майже соціалістичного.

Американська мрія в Україні

Найменш соціально орієнтованим політиком в Україні виявився Сергій Тігіпко. У його надзвичайно лаконічній передвиборчій програмі соціальні питання як такі взагалі відсутні. Немає їх і в переліку політичних пріоритетів цього кандидата, що містить конкурентоспроможну економіку, сильну державу та розвинену демократію. Навіть більше, Тігіпко – чи не єдиний з усіх ключових кандидатів у Президенти, хто використовує у своїй передвиборчій програмі відверто ліберальні гасла. Усе це дає підстави стверджувати, що він – прихильник американської моделі, де соціальна сфера є похідною від економічного розвитку, а держава гарантує лише мінімальний рівень соціального захисту.

З нечисленних соціальних аспектів положень передвиборчої програми Тігіпка привертають увагу його наміри у сфері освіти. На відміну від більшості інших політиків цей кандидат не соціалізує вищу освіту, не перетворює її на інструмент утримання молоді завдяки збільшенню державного замовлення. Натомість декларується, що «оновлена система освіти забезпечить український інноваційний прорив». На жаль, його програма не зазначає, яким саме чином він планує цього досягти.

Не менш амбітні плани Тігіпка у сфері демографічної політики. Зокрема у його програмі йдеться про те, що «українці більше народжуватимуть дітей». Водночас зазначається, що «демографічна політика держави повинна підпорядковуватись інтересам конкретної сім’ї». Однак питання, яким чином буде забезпечено збільшення народжуваності після обрання Тігіпка Президентом і як це відповідатиме інтересам «конкретної сім’ї», залишаються відкритими.

Ліберал-популіст

Передостаннє місце за рівнем соціальної орієнтованості посів Арсеній Яценюк. Соціальні питання також залишаються поза увагою його передвиборчої програми. Загалом змістовне наповнення останньої є таким, що лише за окремими фразами та натяками можна говорити про наявність у нього певного ідеологічного підґрунтя. Цей політик також сповідує ліберальні цінності, проте в цьому рейтингу випереджає Сергія Тігіпка, оскільки визнає за державою трохи більший обсяг соціальних зобов’язань. Зокрема у програмі Яценюка йдеться про те, що «питання здоров’я, освіченості і культури нації – не місце для отримання прибутків».

Арсеній Яценюк пропонує «спроектувати наново» бюджетну медицину та освіту, що дасть їм змогу стати «більш конкурентоспроможними порівняно з приватними послугами в цій сфері». Усвідомлення необхідності не тільки надавати суспільні послуги, а й підвищувати їхню конкурентоспроможність безперечно свідчить на користь цього політика, проте відсутність будь-яких конкретних пропозицій щодо поліпшення ситуації змушує ставити під сумнів його здатність досягти задекларованих цілей.

Навіть більше, навряд чи українські приватні медичні та освітні послуги можна вважати еталоном якості та конкурентоспроможності. А некоректно обрана мета може спричинити хибність усіх подальших кроків.

У кращих традиціях політичної риторики

Незважаючи на те, що Віктор Ющенко посів лише четверте місце за рівнем соціальної орієнтованості передвиборчої програми, вона має набагато значущіший соціальний складник, аніж програми попередніх політиків. Соціальній сфері у його програмі присвячено окремий розділ, що має назву «Україні бути справедливою».

Якщо Тігіпка та Яценюка можна було класифікувати як носіїв ліберальної ідеології, то наступні три кандидати, починаючи з Ющенка, належать до табору соціал-демократів, які намагаються сумістити економічну свободу з принципами соціальної справедливості. Остання і стала ключовою ідеєю програми Віктора Ющенка.

Ющенко обіцяє «встановити чесну прозору формулу розрахунку зарплат та пенсій». Зокрема передбачається встановити «справедливі співвідношення в оплаті праці всіх працівників бюджетної сфери», а також скоротити розрив між мінімальною та максимальною пенсією. Водночас «мінімальна пенсія дорівнюватиме реальному прожитковому мінімуму».

З іншого боку, декларується принцип «багаті мають платити більше за бідних», проте відсутність будь-яких конкретних інструментів його реалізації, крім запровадження спеціального податку на «розкішне майно», ставить під питання послідовність дій Ющенка щодо забезпечення справедливішого перерозподілу суспільних благ.

Починаючи з Віктора Ющенка, освіті, передусім вищій, у передвиборчих програмах кандидатів починає надаватись успадкована від радянських часів і непритаманна для західних суспільств соціальна функція. Так, у його програмі йдеться про необхідність збільшення держзамовлення, «щоб усі здібні діти мали можливість вчитися». Оскільки рівень держзамовлення в Україні й без того безпрецедентно високий за європейськими мірками, виникає сумнів, наскільки ефективним є подібне спрямування обмежених державних ресурсів та якою буде подальша доля на ринку праці такої кількості спеціалістів.

Цікавим є інструмент соціально-демографічної політики, який пропонує впровадити Віктор Ющенко: скорочення робочого дня на одну годину зі збереженням заробітної плати для матерів з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку. Попри те, що можливість повсюдного практичного впровадження цього інструменту та його результативність викликають великі сумніви, зміщення фокусу з виплат при народженні дитини до непрямих засобів впливу на народжуваність, безумовно, є позитивним сигналом.

Рай на землі «одразу після завершення кризи»

Юлія Тимошенко посіла третє місце у рейтингу кандидатів у Президенти за рівнем соціальної орієнтованості. Одним із завдань її передвиборчої програми є «перемога над бідністю та соціальною несправедливістю». Досягти цього Тимошенко також планує завдяки запровадженню спеціальних податків «на розкіш» і збільшенню мінімальної частки «зарплати у структурі собівартості до рівня світових стандартів».

Чималу увагу в передвиборчій програмі Юлії Тимошенко приділено пенсійній реформі, зокрема пропонується запровадити накопичувальну пенсійну систему. Безперечно, ця важлива реформа вже давно на часі в Україні, проте навряд чи навіть найуспішніше її проведення зможе забезпечити виконання наступної обіцянки Тимошенко: «розмір пенсії становитиме не менше 60% середньої заробітної плати, яку громадянин отримував до виходу на пенсію».

Соціальною фішкою Тимошенко є повернення населенню втрачених вкладів Ощадбанку Радянського Союзу. Його планується повністю завершити протягом трьох років. Утім, варто зазначити, що спосіб, у який це досі здійснювалося, за рівнем інфляційних тисків на економіку можна порівняти хіба що з прямою емісією. Серед інших соціальних гарантій передбачається збільшення стипендій до рівня прожиткового мінімуму, а також запровадження гарантованої медичної страховки «за рахунок роботодавця чи держави».

Основним інструментом соціально-демографічної політики у розумінні Тимошенко залишаються виплати при народженні дитини. Додатково вона бере на себе зобов’язання «відновити довгострокове іпотечне кредитування купівлі житла під 2–4% на 10–30 років одразу після завершення кризи». Намір відновити те, про що навіть у кращі часи українці могли тільки мріяти, викликає щонайменше подив, а застереження «одразу після завершення кризи» не надто обмежує Юлію Тимошенко в часі та змушує сумніватися, чи доживе хтось із нас до цієї знаменної миті.

Демограф-плідник

Другим номером у рейтингу кандидатів за рівнем соціальної орієнтованості несподівано став Віктор Янукович. Попри те, що сильний соціальний складник зажди був визначальною характеристикою основної його політичної суперниці – Юлії Тимошенко, цього разу Янукович набагато випереджає більшість своїх конкурентів за обсягом соціальних зобов’язань, передбачених у його передвиборчій програмі.

Особливістю його програми є цілком європейський підхід до формування соціальних стандартів, зокрема в ній передбачається необхідність «задоволення культурних потреб та можливості придбання товарів довгострокового споживання». Йдеться також про «встановлення мінімальних розмірів пенсій, які забезпечуватимуть базові потреби кожної людини: житло, їжа, лікування».

Одним з пріоритетів програми Януковича є демографічна політика, спрямована на підвищення народжуваності в Україні. Її основним інструментом традиційно залишаються виплати при народженні дитини, що до 2011 року мають зрости вдвічі. Крім того, передбачається активніше використання виплат з догляду за дитиною, до того ж такі виплати триватимуть аж до досягнення нею 18 років.

Передбачається відновлення іпотечного кредитування «з фіксованою ставкою не більше 7% на рік», що виглядає трохи реалістичніше, аніж «2–4%» Юлії Тимошенко. Додатково Янукович пропонує використання такого широко вживаного в багатьох країнах Європи інструменту вирішення «житлового питання», як будівництво соціального житла. Утім, навіть за малоймовірної умови повного виконання всіх перелічених обіцянок, досягнення задекларованої мети Януковича «п’ятдесят мільйонів українців вже у 2020 році» видається утопічним, адже найоптимістичніші демографічні прогнози пропонують цифру, що менша майже на десять мільйонів.

Освіті також надається соціальна функція. Зокрема програма Януковича гарантує «збільшення кількості бюджетних місць у державних вищих навчальних закладах до 75%». Питання викликає і походження самої цифри саме у 75%, і доцільність такого кроку, зважаючи на те, що Україна і без того посідає одне з провідних місць у світі за часткою робочої сили з вищою освітою.

Крім традиційних для більшості кандидатів обіцянок підвищити пенсії та соціальні виплати і забезпечити населення житлом та освітою, програма Віктора Януковича містить ноу-хау, яке суперечить соціал-демократичному спрямуванню більшості її положень. Ідеться про намір запровадити державні «антикризові» продовольчі та медичні кошики, тобто переліки продуктів харчування, лікарських засобів і медичних послуг, що мають бути захищені державою від цінових коливань. Одразу спадають на думку закиди у ручному керуванні економікою, на які не скупився Янукович, критикуючи свої політичних опонентів. Як кажуть, у своєму оці й поліно не завважує...

Український Уго Чавес

Володимир Литвин не тільки виявився найбільш соціально орієнтованим кандидатом у Президенти, а й за змістом своєї передвиборчої програми вирізняється серед конкурентів. Якщо аналіз програм ключових українських політиків показує, що їхнє ідеологічне спрямування коливається від ліберального до соціально-демократичного, то Литвина інакше як соціалістом назвати важко.

Програма цього кандидата – одна з найбільш деталізованих і сфокусованих на соціальній проблематиці. Переважна більшість ключових завдань «у соціальній та економічній сфері» нехтують економічною проблематикою та мають саме соціальний зміст. У них об’єднано й цілком обґрунтовані заходи державної політики, що наближають нас до європейських стандартів, і утопічні декларації радянського зразка, що йдуть урозріз з принципами ринкової економіки.

До перших належить, зокрема, «скасування системи обрахунку мінімальної зарплати та заміна її соціальним стандартом споживання на основі обрахування витрат». Останні включають наміри повернути у державну власність водоканали, газо- та електромережі, газові та нафтові родовища, а також запровадити державний контроль за цінами на ліки, продукти харчування та товари першої необхідності.

М’яко кажучи, утопічними та необґрунтованими виглядають обіцянки «доведення частки оплати праці у виробничій сфері з 8% до 30% собівартості продукції»; «підвищення пенсій до 80% від середньої заробітної плати» та «забезпечення співвідношення мінімальної та максимальної заробітної плати в пропорції 1 до 5». Проте не зрозуміле ані джерело наведених співвідношень, ані спосіб, у який Литвин планує регулювати максимальну зарплату.

Поряд із популярним серед кандидатів у Президенти податком «на багатство» в програмі Литвина пропонується запровадження прогресивної системи оподаткування, а окрім традиційного фінансування соціального житла та надання кредитів на будівництво декларується намір встановлення «справедливих тарифів на комунальні послуги». На жаль, у програмі не зазначається, як він розуміє міру справедливості тарифів. Якщо за таку міру взяти ринкову обґрунтованість, то виходить, що тарифи на комунальні послуги ще мають значно зрости.

Серед позитивних у програмі Литвина варто зазначити цікаві інструменти демографічної політики. Насамперед ідеться про «надання державою молодим сім’ям пільгового кредиту на житло; списання 25% суми кредиту після народження першої дитини, 50% – другої, повне погашення при народженні третьої дитини». Застосування такого інструменту дало б змогу ефективніше використовувати державні кошти, одночасно стимулюючи народжуваність і збільшуючи рівень забезпечення населення житлом.

Не менш вартим уваги є запропонований Литвином підхід до повернення втрачених заощаджень, «у тому числі шляхом участі громадян у приватизації ліквідних підприємств, виділення їм землі, забезпечення лікування та навчання за рахунок бюджету, звільнення від сплати комунальних послуг». Пропоновані заходи є більш виваженими з економічного погляду та містять менше інфляційних загроз, аніж безпосередня виплата вкладникам їхніх заощаджень, частково здійснена Тимошенко. Утім, передбачені Литвином механізми фактично наслідують систему пільг у сфері ЖКГ, освіти та охорони здоров’я, а щодо приватизації, то взагалі змушують згадати про ваучери 90-х років. Обидва ці підходи себе, м’яко кажучи, вже давно дискредитували.

Литвин – єдиний з провідних українських політиків, хто не обійшов своєю увагою проблему ґендерної рівності в Україні. Зокрема його програма передбачає «подолання диспропорцій щодо пенсійного забезпечення чоловіків та жінок».

Отже, переважна більшість провідних українських політиків беруть на себе численні соціальні зобов’язання, не надто обтяжуючи власні програми конкретними політичними рішеннями, що дадуть змогу їх виконати. Там, де такі рішення пропонуються, реалістичність і доцільність їх практичного впровадження зазвичай викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Наведені у програмах цифри виглядають радше як плоди хворобливої уяви, аніж як результати об’єктивних розрахунків і незалежних оцінок.